Учасниця проекту ділиться власним досвідом

Привіт! Я – Світлана, учасниця проекту ЯРМІЗ, і я чекаю свого чоловіка з війни. Хочу розказати що мені допомагає в цьому, а що навпаки лише шкодить.

Це буде суто мій індивідуальний досвід, але раптом комусь ця інформація допоможе.

 

  1. ПОВАГА ЗАМІСТЬ ЖАЛОСТІ

Мій чоловік пішов служити 24 лютого 2022 року у складі військ територіальної оборони. Час від часу ми могли бачитися, адже служба його проходила недалеко від нашого міста, проте вже у вересні він з хлопцями був направлений на підсилення іншої бригади на схід, де йому довелося попрацювати на нулі. І перше, що я автоматично почала думати про свого чоловіка – це «бідний, нещасний, як же він там, йому ж там так важко». З цих думок як наслідок витікала внутрішня заборона на те, щоби, розповідати йому про свої проблеми та негаразди (щоби не «нагружати»), розповідати про свої радості (щоби він не почувався обділеним), мати якісь задоволення і розваги. Я відразу відчула як такі заборони породжують прірву у спілкуванні та віддаляють нас один від одного. Більше того, як виявилося, чоловік не очікував і не просив такого співчуття. Для нього це не відчувалося як прояв турботи і кохання. Тому я навчилася дивитися на свого чоловіка так би мовити «у силі»: він великий і потужний, він з усім справиться, я досі можу на нього покластися, моїм обов’язком досі лишається відкривати йому серце. Тому я знову стала ділитися із ним своїми почуттями, шукати розуміння та підтримки, навіть просити, щоби він віддалено допоміг мені вирішити якісь побутові питання. Він лишався залученим у цивільне життя та почувався потрібним і незамінним, а я менше страждала від самотності та позбулася відчуття, що тепер «все сама, все сама».

 

  1. УВАГА ДО СВОЇХ ПОТРЕБ ТА ТУРБОТА ПРО СЕБЕ

У критичній ситуації жінки перші готові жертвувати чим завгодно, аби врятувати близьких людей від негараздів. І я не виключення – перші місяці я була максимально зосереджена на потребах свого чоловіка, не звертаючи уваги та те, які складнощі та страхи проживаю сама. Але у мене вже є досвід вигорання, тому я завчасно розпізнала його прояви. А також прийняла гірку реальність: повномасштабне вторгнення – це марафон, а не спринт на «два-три тижні». Отже, щоби бути опорою коханому, я сама маю дбати про свій ресурс. За ці два з половиною роки, що триває велика війна, я пробувала різні інструменти: масаж, йога, психотерапія, зустрічі з подругами, вилазки на природу, навіть походи у салон краси. Воно ніби й не на часі, але ж нам якось треба вистояти до перемоги, а для цього важливо використовувати усі доступні методи відновлення і наповнення. Також мені пощастило (умовно кажучи) в тому, що я близько до серця прийняла початок війни у 2014 році і вже тоді у повній мірі важко прожила провину вцілілого. Тому цього разу я на неї не повелася, і будь-які прояви токсичного сорому та вини старанно вимітала зі своїх думок.

Ось приклад. Після першої ротації я кілька діб придивлялася до чоловіка, щоби зрозуміти, як на нього вплинуло все те, що він пережив на нулі. І коли переконалася, що він добре спить, добре їсть, як і раніше, активно спілкується із друзями, проговорює усі ті страшні події, учасником яких він став, то негайно зайнялася своїм відновленням. Адже ви самі можете уявити, у якому стані я провела ті пару тижнів, коли він майже не виходив на зв’язок. Взагалі не знаю, як я не втратила здоровий глузд, коли одного ранку побачила в телеграмі повідомлення від його побратима, яке починалося словами: «ти головне не хвилюйся»…

 

  1. ГОВОРИТИ Я-ПОВІДОМЛЕННЯМИ

Говорити взагалі дуже важливо. Навіть коли він мовчить або не має можливості вийти на зв’язок. Розповідати про дрібні події дня, про смішну собаку на зупинці, про нову салатницю, про дивний сон. Ділитися переживаннями, страхами, сумнівами, усвідомленнями, мріями, планами. Не чекати «підходящого моменту», нічого не заморожувати і не консервувати в собі. Лишатися відкритою і щирою із коханими. Навіть якщо це важкі теми, і вам його шкода, повірте – чоловіки сильніші, ніж ми звикли про них думати. Головне – не боятися оцього мовчання у відповідь і на все давати чоловіку час.

Не вимагати відповідей та рішень тут і зараз. Уникати претензій і слова «ти», описувати свої почуття і використовувати слово «я». Не «ти пішов на свою срану війну і кинув мене саму», а «я почуваюся покинутою, мені самотньо, я тебе потребую, дуже шкода, що ми зараз не можемо бути поряд».

 

  1. ФІЛЬТРУВАТИ НЕГАТИВ

Початок повномасштабки був найжахливішим періодом мого життя, але ще ніколи я не відчувала стільки любові. Коли у найтемніші дні всі як один стали до боротьби, поряд із глибоким розпачем я відчувала ейфорію від гордості за «своїх». Коли звільнили Київську область, і нам відкрилися ті жахливі злочини, які вчинили там окупанти, я була страшенно розчулена тим, як мільйони українців оплакують ці жертви. Світлі, сміливі, емпатичні люди, мільйони таких людей довкола мене, зі мною, в одній країні, на одній стороні. І я стараюся триматися за цей образ, коли мої мізки починає засмічувати якась випадкова інформація із соцмереж або в оточенні. У кожного з нас знайдеться пару знайомих-ухилянтів, пара подруг, які виїхали за кордон і з тих пір не запостили жодного збору, пара недоблогерів, які можуть ляпнути про «треба домовлятися і віддати території», але я дивлюся на все це розмитим поглядом, як короткозора людина без окулярів. В той же час на свого чоловіка, на його побратимів, на волонтерів, на підтримку західного світу я дивлюся ясними очима, сфокусованим поглядом. Як тільки ми пустимо зневіру у серце – ми пограємо і будемо знищені. Усе тримається на нашій впевненості у тому, що ми гідні боротися і гідні перемогти. І що таких людей довкола – вдосталь.

 

  1. СВЯТЕ НЕПОХИТНЕ ПРАВИЛО: ЯК СПРАВЛЯЮСЯ – ТАК І ПРАВИЛЬНО

Тут мені серйозно допомогла психотерапія, яку я проходила кілька років тому у Марини Сириці, яка нині є директоркою Центру ЯРМІЗ. Саме вона допомогла мені подолати схему дефективності та повірити в те, що я заслуговую на любов та повагу просто за фактом свого народження. З тих пір я уважна до свої емоцій та станів. Внутрішній критик може нашіптувати, що я недостатньо хороша дружина (бо не їздила на побачення з чоловіком на схід через те, що боялася обстрілів), не достатньо роблю для перемоги (бо не мобілізувалася, не багато волонтерила, не маю можливості багато донатити), не достатньо свідома українка (бо не народила дітей, не зробила комусь зауваження за російську мову, не пройшла курс медичної допомоги тощо). Але я не веду перемовин із цим критиком, я дуже грубо посилаю його куди подалі. Якщо я заїдаю емоції, або даю собі час пожити без роботи, або не можу заснути вночі, або навпаки вирубаюся вдень, або їм кукурудзяні палички, переглядаючи новини про Охматдит, або несподівано ридаю чотири години підряд від якогось відео з тіктоку – це все нормальна реакція на ненормальні події. Як справляюся – так і правильно. Моє тіло мудре, моя психіка мудра, моя жіноча сутність знає, як це прожити. Я можу довіряти собі, я – сама собі опора.

 

Ось такі речі допомагають мені лишатися завзятою та діяльною, зберігати віру в наших захисників, ставати підтримкою своєму чоловікові та не розвалюватися самій.

 

Проект «Стійка родина – сильна країна» впроваджується за фінансової підтримки Міжнародний фонд “Відродження”.