Як налагодити комунікацію в умовах війни? Як вплинула війна на психологічний стан людей? На ці та інші питання директорка центру ЯРМІЗ, психологиня Марина Сириця дала відповідь у інтерв’ю інтернет-виданню Гард.City.
Марина Сириця — висококваліфікована психологиня та психотерапевтка, тренерка й авторка програм для військових та членів їхніх родин. Вона має одинадцятирічний досвід роботи з ветеранами російсько-української війни та їхніми сім’ями. З журналісткою Гард.City Марина Сириця говорить про свої спостереження за психічним станом населення та комунікацію. Як кризові стани впливають на здоров’я? Читайте.
Знайомство
Вивчала когнітивно-поведінкову психотерапію у Київському інституті сучасної психології та психотерапії (КІСПП), емоційно-фокусовану психотерапію та EMDR, магістерка психології. Працює викладачкою у Військовому інституті КНУ ім. Тараса Шевченка. Заміжня, чоловік — військовослужбовець, виховує сина. У березні 2024 року її призначено директоркою центру «Ярміз», до складу команди якого Марина Сириця входить із дати його заснування.
- Сприяння у наданні психологічної, соціальної, гуманітарної допомоги учасникам бойових дій в Україні, а також членам їхніх родин та родин, котрі зазнали втрат.
- Сприяння розвитку міжнародних відносин, взаємозв’язків та співробітництва з громадськими та благодійними організаціями, іншими фундаціями і фізичними особами в Україні та за її межами, вивчення їхнього досвіду, обмін досвідом.
Зараз команда центру працює за сприяння Міжнародного фонду «Відродження».
Починаємо розмову з Мариною з питання, яке найбільше мене цікавить.
«Людина відчуває війну і тілом, і самопочуттям, і психічним станом»
— Ваші спостереження: як вплинула війна на психологічний стан населення?
Отже, ми можемо говорити про те, що людина відчуває війну фізичним станом — власне і тілом, і самопочуттям, і психічним станом. Якщо трішки дослідимо і приділимо увагу нашому тілу і фізичному здоров’ю, то от що ми бачимо. Багато людей мають напругу і тривогу, говорять про перезбудження, яке може бути як наслідком прильотів поруч або складних новин з інтернету. Люди говорять про виснаження і втому, тому що все таки відсутність нормального сну не проходить дарма, і тоді ми не покриваємо наші базові потреби з відпочинку. Відсутність доброї їжі — режиму харчування, збалансованого харчування, іноді можливе навіть переїдання. Також тіло може реагувати певними соматичними проявами: головні болі, мігрені, шлунок може давати прояви — це і запалення шлунку, травна система — це і діарея, тобто, наше тіло нам завжди показує, що йому в цьому всьому не ок. І наша з вами задача це помітити і на це відреагувати, і намагатися не робити ці симптоми звичними, а все ж таки звертати на них увагу.
Якщо говорити про психічний стан, то ми точно будемо мати від такої затяжної тривалої війни різні емоційні гойдалки, від певних приємних новин, наприклад, що звільнилась якась територія України або пройшов обмін полонених, водночас дає почуття щастя і суму, тому що ми розуміємо, що і далі певна територія лишається окупованою, продовжуються втрати. І у нас відбуваються дуже швидкі зміни настрою, де ми можемо півгодини радіти щиро, а потім за півгодини змінюється ситуація в країні і людина відчуває сум, тугу, багато відчуття злості, багато безпорадності щодо того, що можна б було вдіяти в час війни, якби тому можна було б завадити. І, звісно, наша задача — говорити про психічний стан, від цього можуть бути такі прояви апатії: «я нічого не можу вдіяти», «я нічого не хочу», відчуття втраченої мотивації, смаку до життя. Такі прояви схожі на депресію. Життя стає сірим, в ньому відсутні барви, немає яскравих кольорів. І якщо ми говоримо про те, що людина знаходиться в такому стані протягом 11 років, то, ймовірніше за все, це такі стани, які потребують особливої уваги і допомоги фахівців. Точно маємо зауважити про тривогу, тривожні різні прояви у вигляді переживань, у вигляді надумувань, у вигляді розгляду найгірших сценаріїв. Є велика невизначеність, що теж буде викликати тривогу і власне відчуття безсилля в цій невизначеності, що ми не можемо убезпечити себе.
«Ярміз» у перекладі з діалектичного означає вихід, можливість, спосіб вийти зі складного, загрозливого становища, давати лад, порятунок
Фото: з особистого архіву Марини Сириці
«Велика кількість звернень з симптоматикою тривожності»
— Хто ваші клієнти? Яких більше: вік, стать, дорослі, діти? Звідки більше? Чи є якась тенденція до узагальнення?
— Наші звернення абсолютно різні, особливо в центр «Ярміз». Наш центр підтримує таку цільову аудиторію, як військові, ветерани, члени їхніх родин, і там немає відмежувань по віку чи по статі, там більше про запити і ці запити – складні історії, як впоратися, історії, як говорити про складні речі, про втрати, про зневіру в родині, в парі, і це складні запити про те, де шукати підтримку, як підтримувати один одного — це якщо ми говоримо про пари, які можуть до нас приходити, про відвідувачів нашого центру.
Фото: з особистого архіву Марини Сириці
«Ми спроможні освоювати різні способи взаємодії»
— Наша редакція працює в проєкті, який вивчає тему комунікації. Як вважаєте, змінився стиль комунікації між людьми, влади і громад зараз, під час повномасштабного вторгнення? Чи є різниця між онлайн і офлайн-зустрічами?
— Якщо говорити про формат роботи, то і я, і команда, яка працює зі мною, ми працюємо в різних форматах, у нас є і офлайн, і онлайн-формат. У кожного формату є свій плюс. Офлайн-формат дає можливість знаходитися в одному просторі, можливість бути включеним в момент зараз і тут, це формат дружньої розмови, в якій швидше і якісніше встановлюється довіра. Якщо ми говоримо про інструмент роботи психолога, онлайн-формат теж по-своєму хороший і ефективний, тому що він охоплює більшу кількість людей. І більша кількість людей і з маленьких регіонів, з різних куточків України можуть долучитися і звернутися за консультацією, якщо є добрий інтернет і є можливість отримати таку послугу щодо психічного здоров’я, підтримати себе, пошукати можливості. Тому і той, і інший формат зараз цінний, по-своєму корисний і потрібний. І ми маємо його використовувати. І власне ми використовуємо такий формат на віддалених територіях, якщо у людини немає можливості звертатися, то хтось із рідних створює таку можливість, привозить ноутбук або планшет, приїжджає в цей призначений час і людина може отримати консультацію. Цим форматом ми підсилюємо спроможність і доступність нашої послуги для різних регіонів, де є можливість або немає можливості відвідувати психологів.
Я спостерігаю за тим, що комунікація між людьми змінилася, і змінилася рівно пропорційно в різні сторони. Ми можемо спостерігати як і більше агресії, люди більш виснажені, люди не сплять, є роздратування один на одного, яке ми бачимо, наприклад, у громадському транспорті, в соціальних мережах. Люди стали більш роздратовані і менше терпимі один до одного. Але й при цьому я спостерігаю, що є й інший досвід, де люди стали більш обережніші, уважніші, більш тактовніші, і це мені дає надію, що ми спроможні освоювати різні способи взаємодії. Ми всі зараз працюємо в такому надрежимі, і наш мозок схильний щось витісняти, щось забувати, і коли ми маємо до цього терпіння, на дорогах, в транспорті, пропускаючи один одного, дякуючи, дякуючи за каву, дякуючи ЗСУ, ми сіємо добрі зернята того, що ми є та нація, яка може залишатися людяною нацією.
Я би точно піднімала питання, що ми можемо не розумітися і в нас може бути багато непорозумінь, тому що ми зустрічаємося в одних місцях з різними досвідами проживання однієї ж і тієї ж війни. Хтось буде з наслідками перебування в полоні в своєму минулому, буде якась історія, що людина була змушена виїжджати і була біженцем ці два роки, хтось буде внутрішньо переміщеною особою, хтось буде військовим, який був на передовій, хтось буде людиною, яка була не залучена, не на службі, а допомагала волонтерством, буде історія, де людина ніяк не допомагала, тому що вона вважала, що це не є її частиною життя. Ми точно будемо мати певну різність у досвідах, але все одно — поєднання однією війною. То як би не було, є те, що нас буде поєднувати, і те, що нас буде відрізняти. Нам потрібно буде вчитися діалогам, потрібно буде вчитися, як нам в них бути, як прийняти травматичний досвід іншої людини і як не мірятися травматичним досвідом, чия травма сильніша. І це все нові виклики, які чекають на українців. І ми будемо до цього готові, якщо ми це будемо бачити, як ще одну задачу, яка постала перед нами. І ми точно зможемо цю задачу опрацювати.
Центр ЯРМІЗ був започаткований наприкінці 2019 року за ініціативи ветеранів та волонтерівФото: з особистого архіву Марини Сириці
«Пам’ятаймо, що війна проростає в кожному із нас»
— Яку пораду ви б дали нашим читачам?
— Що допомагає людям чути один одного, що допомагає людям налагоджувати чудові розмови, де є чуйність, довіра, відвертість? Це така історія, де кожен із нас має пам’ятати, що ми не знаємо, в якому стані зараз людина, чому вона реагує агресивно, може кричати або порушити якесь правило. Треба мати трішки більше співчуття і розуміти, що за кожною агресією стоїть якийсь біль, який ми зараз можемо не знати або його не помічати. Не кожна агресія потребує агресивної відповіді. І не кожне агресивне питання взагалі потребує відповіді. Шукайте безпечних розмов, сприяйте їм. Якщо ви чуєте, що людина до вас зараз є не такою чуйною і зрозумілою, ви можете припинити цю розмову, або просто сказати, що це не є прийнятним щодо вас. Тобто в будь-якому варіанті ми можемо не підсилювати конфлікти — не ставати частиною тих, хто буде підкладати дрова в конфлікти. Ми можемо завжди сказати: мені не дуже зрозуміла зараз ваша агресія в мою сторону, але я б хотіла продовжити розмову в трішки іншому тоні, давайте зробимо паузу і спробуємо повернутися до цієї розмови через певний час, наприклад, 5-10 хвилин; вип’ємо кави або води і повернемось до нашого питання.
Коли ми починаємо якийсь діалог, пам’ятаймо, чому ви приходите в цей діалог, тобто яка основна задача цього діалогу, що ви хочете довести, яку історію, яку думку донести. На жаль, коли ми починаємо сваритись і шукати винних, ми забуваємо основну мету: що ми взагалі хочемо сказати.
Пам’ятаймо, що війна проростає в кожному із нас. І що є наш спільний ворог, проти якого ми маємо об’єднуватись і діяти разом, і тоді думка про об’єднання буде нам допомагати знаходити спільні рішення.