Пропонована стаття Кісельової Людмили Олександрівни, кандидата філологічних наук, доцента кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», є частково продовженням першої лекції лекторію «Актуальні питання української ідентичності», частково початком наступного циклу.
Наразі йтиметься про історію формування національної ідентичності українців, про причини та наслідки амбівалентності нашого психотипу, про основні підстави для національної ідентифікації (так звані «ідентитети») та їх трансформацію. Та насамперед варто розтлумачити розмите поняття ідентичності, яке часто вживається у різних контекстах без чіткого визначення. Термін «ідентичність» походить від латинського “identitas”, що означає тотожність. Найширше тлумачення цього поняття – цілісність людського «Я», а також соціальність як вірність цінностям спільноти. Водночас існують різні форми індивідуальної та групової ідентичності (вікова, професійна, тощо), серед яких етнічну ідентичність вважають найбільш важливою. В «Енциклопедії етнодержавознавства» зазначається: найпоширенішою і найстабільнішою формою ідентичності є етнічна ідентичність, що базується на таких групових рисах, як спільність походження, мови, культури, релігії, історичної пам’яті, історичної долі та ін.».
Провідний теоретик націоналізму Ентоні Сміт у праці «Національна ідентичність» стверджує, що на сьогодні «національна ідентичність становить основну форму колективної ідентифікації» і є «домінантним критерієм культури».
Варто зазначити, що Ентоні Сміт є прибічником так званого примордіалістського підходу до ідентичності, який наголошує на її біологічно-емоційному аспекті, тобто на кревному, природному зв’язку з власним народом. Однак існує інший, конструктивістський підхід, пов’язаний з автором книги «Уявлені спільноти» Бенедиктом Андерсоном. Тут ідеться про те, що саме конструювання ідентичності створює нові форми солідарності, нові виміри колективної національної тотожності. Це стосується, зокрема індивідуально сконструйованої ідентичності, тобто свідомого вибору національності, з якою ідентифікує себе особистість, та відповідного саморозвитку. Адже відомо, що в період національного відродження на початку XX століття люди різних національностей доєднувалися до українського національного руху, переходили на українську мову, вважали себе українцями, ставали очільниками культури і відіграли значну роль у процесі самоусвідомлення українців як нації. Тут слід згадати і про Ніколая Фітільова, який став Миколою Хвильовим – одним з найвизначніших письменників доби; і Майка Йогансена, теж визначного прозаїка того часу, і Олену Телігу, і багатьох інших. Показовим є приклад Юрія Шевельова, видатного філолога-мовознавця і літературного критика, який у спогадах «Я-мене-мені» згадував про своє навернення до українськості як про миттєву трансформацію свідомості: українці, що віками були у пригнобленні, на його очах ставали героїчною нацією, і саме це викликало бажання доєднатися до їхньої спільноти; а шляхом такого доєднання стала мова. Згодом Шевельов доводив, що саме мова є джерелом і основою національної самототожності, а українська мова за давністю своєю та багатством посідає чільне місце серед слов’янських мов. Зі сказаного можна зробити важливий висновок: лише соціальна динаміка, сплеск патріотизму, успіх процесу націєтворення викликають настільки сильну симпатію до українського етносу, що люди інших національностей свідомо доєднуються до українства і стають провідниками його культурних цінностей та політичних прагнень.
Однак саме тут і починаються ці проблеми, про які варто поговорити окремо. Насамперед ідеться про географічну, культурно-історичну та політичну строкатість сучасного українського простору. На теренах України існували різні держави, різні релігії; різним був історичний досвід людей, що мешкали на цих територіях. Цікаво, що у словнику Бориса Грінченка зафіксовано два визначення українців: як «недоляшків» і «помосковлених». Ідеться, умовно кажучи, про західну та східну частини України. Як сказано у козацькому прислів’ї: «Знай, ляше, по Збруч – наше»… Українці, що залишалися за Збручем, ставали ополяченими, за що їх і назвали «недоляшками». А та частина України, що відійшла до Московії, стала територією «помосковлених». Тож саме відсутність державності (так звана хвороба бездержавності) стала причиною дезінтеграції національного самоусвідомлення. Разом з тим глибина історичної пам’яті спричиняла прагнення до возз’єднання, і тут в різні часи формувалися різні символи- інтегратори нації, про що у подальшому будемо говорити окремо. Водночас з боку провідників національного самоусвідомлення зростала вимогливість до власного народу. Наприклад, Іван Франко нарікав на дріб’язковість, егоїзм, двоєдушність і пиху своїх галицьких земляків. Він писав, що його спільнота «обважніла, незграбна, сентиментальна, позбавлена гарту і сили волі, так мало здатна до політичного життя на власному смітнику, а така плідна на перевертнів найрізноріднішого сорту. Разом з тим Франко вірив у можливість об’єднання української громади на інших началах: «Народ, хоч він і гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і сьогодні він бідний, недолугий і непорадний, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди і справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне!»